Розмова з Ольгою Гісь, співавторкою підручників та академічною директоркою Школи вільних та небайдужих

Авторські програми з мислення, математики та української мови, які сьогодні використовують у Школі вільних та небайдужих, зʼявилися не з теорії, а з реального досвіду роботи з дітьми, з хаосу, помилок, пошуків і внутрішньої потреби змінити саму логіку навчання. Про цей шлях, силу ідей та радість дитячого «осяяння» ми поспілкувалися з Ольгою Гісь, науковицею, співавторкою програм і людиною, яка багато років послідовно працює з мисленням як основою освіти.

— Яким був шлях створення авторської програми з мислення для молодших школярів?

Насправді все почалося дуже неочікувано. Я за фахом науковець з інженерних систем і зовсім не планувала працювати з дітьми. Коли мені запропонували вести логіку для дітей молодших класів, це був перший стрес, адже я ніколи цим не займалася. А другий стрес настав тоді, коли мені дали клас із 36 дітьми без педагогічної підготовки та без підручників. Хоча мені, як математику, було цікаво спробувати щось нове.

Я наважилась і це був досвід постійних експериментів, адже я писала завдання від руки, на картках, готувала їх десятками. Даю завдання — і раптом бачу, як у дітей з’являються ідеї. Коли у дитини стається інсайт, осяяння, вона не може чекати. Одна тягне руку, друга вже не витримує, третя біжить до мене, четверта стукає в спину: «Подивіться, що я придумав».

Це був абсолютний хаос. Але водночас живий, щирий інтерес. Я тоді дуже гостро відчула: це потрібно дітям. Питання було лише в одному — як це організувати.

— Як ви знайшли рішення для цього хаосу?

Коли не маєш виходу, починаєш вигадувати. Я зрозуміла, що фізично не можу прийняти ідеї від 36 дітей окремо. І тоді народилася ідея командної гри. Ми поділили клас на команди, придумали назви, обрали капітанів, створили правила, систему накопичення балів.

Так урок логіки перетворився на гру. І дітям це неймовірно подобалось. Настільки, що коли я заходила в клас, вони скандували: «Ура, логіка!» — так гучно, що директорка прибігала перевіряти, що відбувається.

Цей формат наші вчителі використовують досі. Бо гра — це природний стан дитини, а не прикраса до навчання.

— Що ви вкладаєте у поняття «мислення» як окремий навчальний напрям?

Для мене мислення — це вміння генерувати ідеї, а не відтворювати готові відповіді. У класичній школі дуже багато репродуктивного мислення: показали — дитина завчила і повторила, але змінюється надто швидко. Знання застарівають. Я це добре знаю як програміст: те, що я вчила, сьогодні вже нікому не потрібне.

Тому питання не в тому, скільки фактів ми дамо дитині, а в тому, чи зможе вона думати, аналізувати, знаходити рішення. Якщо дитина вміє думати, вона розбереться у будь-якій сфері.

— Як з’явився перший підручник з мислення?

Я постійно перевіряла завдання на дітях, переставляла їх з класу в клас, дивилася, де вони «зайшли», а де ні. Це був довгий, інтуїтивний, але дуже цікавий шлях. І паралельно сталося ще одне: батьки почали допомагати.

Їм настільки подобався цей предмет, що вони приносили іноземні книжки, матеріали, посилання. Згодом видавництво «Світ» запропонувало укласти методичний посібник. Так з’явилася книжка «У країні міркувань», а згодом — серія «Планета міркувань» для 1–4 класів.

Це був дуже складний, але надзвичайно креативний період мого життя.

— Чим принципово відрізняються ці підручники від класичних?

У класичних підручниках майже немає простору для здогадки. Там усе пояснено. У наших навпаки — дитина має право не знати, право пробувати, помилятися, шукати кілька варіантів.

Ми свідомо закладали і завдання без єдиної правильної відповіді. Бо помилка — це частина мислення.

— У підручниках багато персонажів, історій, сюжетів. Чому це було для вас важливо?

Тому що в молодшому шкільному віці домінує наочно-образне мислення. Абстракції приходять пізніше. Діти мислять образами, історіями, картинками.

Вони люблять розв’язувати задачі, біля яких є смішний малюнок чи герой. Бувало, що хворі діти телефонували одне одному й казали: «Давай розв’яжемо ту задачку — там така принцеса намальована».

Так з’явився цілий всесвіт персонажів. І це такий місток між складним змістом і дитячим сприйняттям.

Значну роль відіграло живе спостереження. Я, працюючи серед дітей, часто чула суржик, русизми. Ми вирішили створити героя, який м’яко, з гумором виправляє мовні помилки.

І що для мене символічно — тепер, коли я чую своїх онуків, вони вже не розуміють тих слів, які тоді виправляв антисуржик. Це означає, що мова справді очищується. І з часом ми навіть прибрали цього героя з цифрових матеріалів, він просто став непотрібним.

— Як народилися підручники з математики та української мови?

Математика з’явилася з внутрішнього протесту проти сухих, радянських за духом підручників. Я бачила, як мало в них простору для мислення. Разом з Іриною Філяк ми вирішили «переписати» математику — зробити її живою, сюжетною, цікавою. Це був семирічний проєкт, дуже дорогий і дуже болісний.

Найбільший біль — це обмеження системи. Формат, кольори, обсяг, ілюстрації — все жорстко регламентовано. Те, що ми створювали з любов’ю, доводилося стискати, різати, спрощувати. І продукт уже не був таким, як ми його задумували.

З українською мовою історія була іншою. Ми працювали з Уляною Добрікою, без міністерських обмежень, як з посібником. І це дало неймовірний результат — якісний творчий матеріал, який справді хочеться читати та проживати.

— Які навички, окрім академічних, формує ця програма?

Найголовніше — відвагу думати. Не боятися помилки. Радіти інсайту. Відчувати задоволення від того моменту, коли «склалося». Я завжди кажу: дуже важливо дати дитині радість осяяння. Не заганяти її в рамки швидкості й правильності, а дозволити мислити творчо, вільно, у своєму темпі.

— Якщо коротко: яку дитину виховує ця програма?

Дитину, яка не боїться ставити запитання, вміє думати, пробувати, шукати, не чекає готової відповіді, а має внутрішню опору та креативне мислення.